kantrium.com | MySuomi.com | HELSINKI | TourMANN.com

Тиха pозмoвa зірок

lysenkoМузична громадськість України широко відзначає 2012 р. ювілейні дати класика української музики, фундатора національної композитор¬ської школи, відомого хорового диригента, фольклориста-етнографа, піаніста, педагога, музично-громадського діяча Миколи Віталійовича Лисенка - 170-річчя з дня народження та 100-і роковини.

Особлива подія відбулася 10 листопада 2012 р., у димитрівську суботу. 3 благословення Святійшого Патріарха Київського та всієї Руси-України ФІЛАРЕТА, під склепінням величного Свято-Володимирського кафедрального собору Києва прозвучала знаменита "ПАНАХИДА" Кирила Стеценка.

Apxієрейське богослужіння очолив намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, єпископ Вишгородський АГАПІТ.

Натхненним, мистецьки довершеним виконанням Патріарший хор Св.-Володимирського кафедрального собору, регент Вероніка Матвієнко, достойно репрезентував перлину української церковної музики.

Урочистий, особливо піднесений настрій цього священнодійства відчув кожний із присутніх, серед яких було багато відомих і знаних людей. До глибин душі проник цей благодатний осяйний промінь. Ось він – український sacrum – в дії, в часо-просторі.

На пошану Миколи Лисенка та його 100-х роковин вперше "ПАНАХИДА" Кирила Стеценка прозвучала не як концерт, а в чині архієрейського богослужіння, що правдиво розкриває глибинний сакральний зміст події.

Цей музичний твір має авторську присвяту: "Світлій пам'яті незабутнього М.В. Лисенка присвячую". Такий особливий дарунок композитора своєму Вчителеві, тиха розмова двох зірок в небі високім.

Олександр Кошиць, найавторитетніший знавець української церковної музики, писав у листуванні: "Творчість Стеценка – оригінальна, неймовірно ніжна та глибоко релігійна. Це найтонша, найделікатніша лірика італійського пензля в релігійному малярстві. У Стеценкових творах все щире, безпосереднє, природне." В іншому листі О.Кошиць зауважує: "Творчість того генія я люблю до безтям’я ... Hайбільшим твором його вважаю "ПАНАХИДУ", яку не тільки бачив, але й чув під управою самого автора в Києві. Вона повна нашої панахидної поезії тихого цвинтаря ... Ту панахиду хочеться співати, мов пісню, стільки там рідного, людяного, звичайно-незвичайного... Чудово! "

/О.Кошиць. Листи до П.Маценка від 3 та 8.ХІІ.1941 – Відгуки минулого. Вінніпег,1954/

 6 листопада 1912 р. Відійшов у вічність Микола Віталійович Лисенко. Повертаючись у ті дні золотаво-багряного осіннього падолисту, гортаючи сторінки тогочасної преси з численними некрологами, різні архівні матеріали та документи, спогади сучасників та епістолярну спадщину; особливо переглядаючи промовисті фотокадри хроніки тих подій у Києві - з перспективи часу, на відстані 100 років - розумієш усю велич і значимість цієї світлої постаті, титанічної подвижницької праці Миколи Лисенка на українській ниві. "Апостол правди і науки" /Т.Шевченко/

Попри всі поліційні заборони велелюдних українських зібрань і співу (нагадаємо, що учитель музики М.В.Лисенко все своє життя, протягом 50 років, до останньої хвилини був під прискіпливим найсуворішим наглядом поліції (!), українська громадськість достойно провела композитора в останню путь.

'І'оді відспівували Миколу Лисенка саме у Св.-Володимирському соборі, де брали участь майже 2000 хористів (!). Для багатьох присутніх це була нагода низько вклонитися близькій і ріднlй людині, віддати останню пошану, висловити великий сум, невимовний біль утрати. Під час жалоб¬ної церемонії, серед іншого, прозвучав хоровий концерт М.Лисенка "Камо піду од лиця Т'воєго, Господи" ( написаний 1909 р. ) у виконанні студентського хору Київського університету Св.Володимира під орудою Олександра Кошиця. У своїх спогадах (значно пізніше, у далекій Америці) він згадував про ті події: " ... Величезний натовп, що йшов поперед домовини, складався з ріжних хорів. Спереду студентського хору (хор Київського Університету - I.Щ.), який один мав у своєму складі більш 200 людей, ішов хор Комерційного Інституту (теж біля 200). Далі перед ним був якийсь аматорський хор, а спереду церковний, зда¬ється Надєждинського (хор Володимирського собору - І.Щ.), потім хор Яциневича. Ззаду нас був хор курсисток (Високі жіночі курси - Університет Св.Ольги), далі хор Політехнічного інституту, хор школи Лисенка (хop Музично-драматичної школи М.В.Лисенка - І.Щ./, знов якихось аматорів, а ще далі низка церковних хорів без всяких назв. Так що усього співало не менше, як тисячі півтори люду, а може й більше. … "Святий Боже" співали всі по черзі ...” (О.Кошиць. Спогади. К., 1995)

Спогади учасників та очевидців, особливо документальні фото (спец.додаток до газети "Киевская Mысль"), промовисто свідчать про ті події, хід жалобної процесії від Володимирського собору на Байкову гору. Дуже багато було молоді. Студенти та гімназисти, взявшись за руки, зробили живу охорону (хоча поруч була кінна поліція).

Віддати останню шану Миколі Лисенку приїхала представницька делегація з Галичини. Серед них був Остап Нижанківський, депутат сейму. Саме він зміг захистити від знищення поліцією червону китайку Лисенка і зберегти для нащадків цю реліквію.
Сергій Єфремов, молодший сучасник, довірена особа Миколи Лисенка, писав про ті події на сторінках газ.”Рада” (1912): „Він був Інтимною Силою українського руху, його вогнем і живим зв’язком.”

Як багато міг би розказати самотній рояль „Блютнер”, - вірний друг, товариш і брат, - у вітальні Миколи Лисенка, душа дому на вул.Маріїнсько-Благовіщенській, 95 (останнє помешкання композитора).

М.Лисенко, як достойний киянин, знавець старовини і сучасного мистецтва, був свідком будівництва Володимирського собору. Спостерігав за тим, як поставав у всій величній красі новий храм. Варто згадати про тісні дружні та творчі взаємини з худ.Миколою Мурашком, Михайлом Врубелем, Миколою Пимоненком та ін. А також з архітектором Володимиром Ніколаєвим, зокрема, їхню активну співпрацю в Київському Літературно-Артистичному Товаристві. Відомо, що академік архітектури В.Ніколаєв був великим шанувальником і тонким знавцем музичного мистецтва.

Ймовірно, що композитор мав у власній бібліотеці великий художній альбом Стефана Кульженка „Собор св.кн.Володимира в Києві” (К., 1898).

Микола Лисенко, очевидно, був присутній при освячені храму 20 серпня 1896 р. Адже співали чотири зведені хори під керівництвом Майстра-регента Якова Калішевського (Софійського та Лаврського соборів, Михайлівського та Миколаївського монастирів).

Важливо згадати про активну участь М.Лисенка у справі видання Біблії українською мовою. Про це йдеться в листах до Пантелеймона Куліша, Анатоля Вахнянина, Олександра Барвінського (1869 р., з Ляйпцігу, де Лисенко студіював у консерваторії).

А згодом (період 1900-1903 рр.) в активному листуванні композитора з Іваном Пулюєм, Ганною Барвінок, Іллєю Шрагом. „Даруйте за клопіт і непокій чоловіка, обтяженого власною працею, але, відаючи Вашу корисну співучасть у праці коло Св.Письма попліч з покійним П.О.Кулішем, беру на себе сміливість турбувати Вас у такій пекучій справі, яко чоловіка, який приміє дати і пораду, і потрібну вказівку. Сподіваючись на Вашу патріотичну чулість і відгучність у такому кардинальному питанні, як видання у рідній мові цілої Біблії, свідчуся глибоким поважанням до Вас, шановний добродію. Микола Лисенко”

( з листа М.Лисенка до І.Пулюя. Київ, 29 вересня 1900 р. – Листи. К., 1964)

За згодою і при підтримці Лондонського Біблійного Товариства, 1903 р. у Відні в друкарні Адольфа Гольцгаузена була видана вперше Біблія українською мовою. Повний український переклад Святої Книги здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький. Відомі перевидання цієї Книги у Відні (1912), у Берліні (1921 та 1930), Нью-Йорку та Лондоні (1947), у Києві (2000).

Важлива частина мистецької спадщини Миколи Лисенка, яка заслуговує на увагу музикознавців – релігійні та духовні твори. Вперше окремою збіркою видано невеликим тиражем 20 років тому (1992). Щира подяка всім ентузіастам (!)

Ці композиції стали для багатьох справжнім одкровенням, відкриттям. Серед них шість творів – псальма „Пречистая Діво, Мати Pуського краю”, кант Pозп”яттю Христову „Хрестним древом”, старовинний Різдвяний кондак „Діва десь пресущественного раждаєт”, хоровий концерт „Камо піду од лиця Твоєго, Господи”, „Херувимська пісня”, хор „Боже Великий, Єдиний”. Перші п’ять хорів написані композитором в останні роки життя, в Китаєві, що біля Києва. Ці твори звучали в різних концертних програмах.

Ол.Кошиць згадує, що йому М.Лисенко подарував „Херувимську” для виконання. Восени 1909 р. з хором семінаристів диригент виконав псальму „Пречистая Діво, Мати Руського краю” на урочистому Святі пам’яті митрополита Димитрія Ростовського (Данила Туптала) в залі Pелігійно-Просвітницького Товариства (на вул.Вел.Житомирській).

Відомо, що була створена Літургія Іоанна Золотоустого. Поки що її не знайдено. Та маємо надію.

Єдине прижиттєве видання збереглося – молитва „Пречистая Діво, Мати Руського краю”, пісня храмової чудотворної ікони Холмської Божої Матері (з інших джерел – Підкамінської Богородиці) (для мішаного хору) - вид.1910 р., друкарня оо.Василіян, Жовква.

Видання з любов’ю, в доброму українському стилі, очевидно, з нагоди якоїсь особливої події. Можливо, з нагоди 10-ліття діяльності митрополита Галицького Андрея Шептицького; чи його виступу на сесії у Віденському парламенті у справі культурно-освітніх потреб українства та відкриття українського університету; або, можливо, візиту митрополита АНДРЕЯ до Канади (1910).

Взаємини Миколи Лисенка та Андрея Шептицького – окрема тема для досліджень. Тут лише згадаємо про важливе.

Під час Ювілейних урочистостей з нагоди 35-ліття творчої діяльності композитора, зініційованих українською громадою Галичини та Буковини 1903 р., на пошану Миколи Лисенка, серед іншого, відбулася Служба Божа в українській церкві Преображення Господнього у Львові.

Афіши та програми численних концертів з нагоди діяльності митрополита Андрея Шептицького (протягом 44-х років) засвідчують, що завжди звучали різні твори М.Лисенка, зокрема, „Музика до „Кобзаря”.

Особлива місія А.Шептицького – у справі збереження унікальних нотних автографів Миколи Лисенка, оперних партитур. Митрополит Андрей активно сприяв у тому, щоби придбати ці раритети у нащадків київського видавця Леона Ідзиковського для Національного Музею у Львові (на поч.1930-х).

Воістину – Микола Лисенко єднав два крила України, розлученої між двома імперіями, Австро-Угорською та Російською.

Особливе місце в творчому доробку композитора займає хор „Боже Великий, Єдиний” (сл.О.Кониського). М.Лисенко написав твір 1884 р. – для дитячої читанки під назвою „Дитячий гімн” (для 2-голосного хору) – з нагоди ювілею Олександра Кониського, 25-ліття творчості. Вперше вид.”Бібліотека Музикальна” та „Просвіта” у Львові 1885 р. Заборонено царською цензурою: „Безусловно запретить. 8 января 1886 г. С.-Пб.” Ні за життя композитора, ні за Совєтів хор в Україні не друкувався і не звучав.

У важливий період в історії Української Держави (1918-1928) – в аранжуванні Кирила Стеценка та Олександра Кошиця (для мішаного складу) хор набув особливого піднесеного звучання – як духовний гімн. Справедливо отримав назву „Молитва за Україну”. Звучав під час різних важливих подій, зокрема , Собору УАПЦ 1921 та 1927 рр. у Св.Софії. Був поширений серед українців Канади, США, Франції, Австралії та ін. З проголошенням незалежності Української Держави – духовний гімн України.

Мудре рішення було 1992 р. обрати хор „Боже Великий, Єдиний” гімном Київського Патріархату УПЦ. Через цей твір композитор Микола Лисенко ніби є пpисутній на всіх важливих подіях українського духовного буття.

Curriculum vitae / „Життєпис” відомого і незнаного Миколи Віталійовича Лисенка, його мистецька спадщина, епістолярій aктуальні для сучасних науковців, виконавців, широкого кола шанувальників. Він повертає нас до самих себе.

„Veritas перш над усе. ...Вчіться на сірій свитині, на грубій сорочці, на дьогтяних чоботях: там бо душа божа...” (лист до Філарета Колесси, від 22 квітня 1896 р.) Ці слова з великого листа композитора до молодого науковця-етнолога - життєва філософія, Credo Миколи Лисенка.

Справжній Учитель, Майстер, Гуру. До нього завжди горнулася молодь, шукала мудрої поради та надійної підтримки і словом, і ділом. Нащадок давнього козацького роду, оборонець чеснот і свобод, М.Лисенко вирізнявся особливою харизмою. З висоти своєї університетської та консерваторської освіти, він розумів цінність таланту кожного, особливо молодої людини.

Так постала Музично-драматична школа М.В.Лисенка, перший український учбовий заклад (з 1918 – Вищий Музично-Драматичний Інститут ім.М.В.Лисенка) - alma mater багатьох зірок української культури та мистецтва ХХ ст.

А як багато було української молоді у Київській школі малювання Миколи Мурашка, у Лаврській іконописній майстерні, а особливо у Київській Духовній Семінарії та Академії. Ол.Кошиць згадував роки навчання (1890-ті): „...Уся семінарія була тоді цілковито просякнута українським духом і українською піснею... Це була якась природна консерваторія, без професорів... Кожний семінарист був готовий прекрасний співак, а половина ж з них – прекрасні хорові диригенти. ...Тут, в семінарії, я вперше почув аранжировки Лисенка, які надовго звели мене з ума, ствоpили для мене музичний національний світ.” (О.Кошиць. Спогади. К., 1995)

Саме тому багато семінаристів залюбки співали в хорі Миколи Лисенка, брали участь у хорових концертних подорожах Україною (1893, 1897, 1899, 1902 рр.) Це була своєрідна школа життя, університет становлення національно свідомої особистості. Серед талановитої молоді найяскравіші, майстри української церковної музики - Яків Яциневич, Олександр Кошиць, Кирило Стеценко.

Постать і діяльність Ол.Кошиця (навчався в Київській Духовній Семінарії та Академії, 1890-1901) - важлива сторінка в історії хору Духовної Академії. Саме він, як регент (1898-1901), активно пропагував творчість свого попередника, великого музиканта, видатного українського композитора Артемія Веделя (також випускник Академії).

Яків Яциневич (закінчив Київську Духовну Семінарію, 1890), регент архієрейського хору Михайлівського Золотоверхого монастиря, довгих 15 років був субдиригентом у хорі Миколи Лисенка (1891-1906), брав участь у Першій (1893) та Другій (1897) хорових подорожах по Україні.

Кирило Стеценко, випускник Києво-Софійської духовної школи (1897) та Духовної Семінарії (1903), де співав і успішно керував хорами. Також студіював живопис у Київській школі малювання Миколи Мурашка. Працював помічником регента Михайлівського Золотоверхого монастиря (Івана Аполлонова, з 1898). Особливе обдарування молодого композитора привернуло увагу. Його твори, позначені українською „грішною емоційністю”, натхненно співали семінаристи, в хорі Михайлівського та в інших київських храмах (зокрема, „Хваліть ім’я Господнє”, „Херувимська”, „Достойно є”, „Милість миру”).

Зустріч з М.В.Лисенком (1899) для 17-річного юнака стала великим подарунком долі, знаменною подією в житті, в подальшій професійній діяльності. К.Стеценко брав участь у Третій (1899) та Четвертій (1902) хорових подорожах як помічник диригента. Згодом йому пощастило навчатися у Музично-драматичній школі М.В.Лисенка, курс теорії та композиції (клас Гр.Любомирського), та успішно завершити 1910 р.

Стеценко викладав співи в різних закладах (Києво-Подільській жіночій гімназії, церковно-учительській школі та ін.) Період 1911-1917 рр. – священник в с.Голова-Русава, Кам’янець-Подільської губ. 1917-1922 рр. – час активної творчої діяльності в різних напрямках, попри всі драматичні історичні події, несприятливі обставини, скруту та нестатки. Перший авторський концерт Кирила Стеценка відбувся з успіхом 9 червня 1918 р. в Київській Опері.

14-30 жовтня 1921 р., в Києві відбувся „Собор відродження” – 1-й Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ. Саме К.Стеценко „вимережив” процедуру обговорення та дискусій Собору духовними піснеспівами. Хорову музику представляли різні капели. Серед учасників історичної події - Михайло Гайдай, Петро Гончаров, Порфирій Демуцький, Григорій Давидовський, Пилип Козицький, Іван Левицький, Василь Ступницький, Яків Яциневич. Кирило Стеценко мав кілька іпостасей – почесний член Собору, священник, диригент і автор композицій, що звучали на відправах у храмі Св.Софії.

У творчому доробку композитора є кілька присвят Миколі Лисенку. Семінаристи Кирило Стеценко, Леонід Пахаревський та Методій Павловський (автори слів) написали Кантату „Слава Лисенкові” (1903), з нагоди ювілею композитора, яка прозвучала у програмі Урочистого вечора в залі Купецького Зібрання (1904). Пізніше, на знак вдячності та пам’яті - „Реквієм”, сл.Миколи Вороного (1913). А згодом, ніби осяйний промінь - „ПАНАХИДА” (1918). Вперше прозвучала на Всеукраїнському Церковному Соборі 1918 р. Друга редакція (1922, рік 80-ліття та 10-х роковин М.В.Лисенка) - немовби „лебедина пісня” Стеценка в останній рік життя. За два дні до 40-ліття композитора не стало.

„ПАНАХИДА” - вершина творчості К.Стеценка, справжнє явище української музичної культури. Разом з іншими духовними піснеспівами композитора, складає золотий фонд української церковної музики.

„...Довіку серцю милий,
В душі моїй він сяє...”
Максим Рильський „Микола Лисенко”  

Світлий образ композитора, світло його душі, глибоку вдячність і пам’ять про незабутні зустрічі з М.В.Лисенком проніс крізь все життя кожен, хто його знав. Вже від перших роковин (1913) пішла хвиля мистецьких рефлексій-присвят (музичних, поетичних, прозових, драматичних, художніх). Всі вони варті окремого видання. А згодом вийшли друком перші спогади сучасників, окремі частини листування, наукові праці. Мистецька спадщина Миколи Лисенка, рукописи, епістолярій, унікальні архівні та документальні матеріали стали предметом наукової уваги дослідників культури та мистецтва. 

Велику фундаментальну працю готував Дмитро Миколайович Ревуцький, молодший сучасник, живий свідок подій.

Кожна річниця пам’яті Миколи Лисенка ставала важливою нагодою осмислити своє і себе. Молодь (учасники знаменитої „Плеяди”, хорових подорожей, аматорських музично-драматичних гуртів та ін.), коли покликав час, стала на чолі Української Держави, почала активно будувати новий „Український Всесвіт”. Серед них: Людмила Старицька-Черняхівська та Оксана Стешенко (Старицька), Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Олександр Лотоцький, Максим Славинський, Іван Стешенко, Климент Квітка, Олександр Кошиць, Євген Чикаленко, Дмитро Ревуцький, Симон Петлюра, Михайло Грушевський та багато ін.
„Високоповажаний добродію!

...Здоровлю Вас з Новим роком і з Новим віком! Пожальсь, боже, над нашим лихоліттям, бодай би хоч у ХХ вікові полегшала наша лиха доля!” (з листа М.Лисенка до І.Пулюя, 10 січня 1900 р.)

Надії та сподівання періоду „Нового українського відродження” змінив час „Великого перелому” в Україні - 1929 р. - початок репресій, терору, масових депортацій, індустріалізації та колективізації, голодомору, забуття, манкуртизації, архівних спецфондів та спецхранів.

Багатьом із оточення М.В.Лисенка судилося випити гірку чашу, пережити свою Голгофу.

Cфабриковані процеси „СВУ” та „СУМ”. Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор 1927 р., його трагічні наслідки . Широкомасштабна ліквідація Академії Наук України, представників української еліти, інтелектуалів, митців, діячів культури. Це величезний мартиролог, список імен українських достойників вражає. Соловки, Сандармох, Колима, Воркута, Сибір, Биківня (та багато ін.) – місця їх вічного спочинку.

1932 р. – початок „П’ятирічки безбожної”. До 20-річчя Октября (за неоголошеним НАКАЗОМ тодішньої влади) - знищити всі храми, церкви, монастирі на території СССР, а також священнослужителів. Постраждало багато святинь, перлин архітектурного мистецтва.
Все багатство української культури і мистецтва різних епох, як і унікальний самобутній арт-авангард 1920-х - звелося до культури колгоспного села, соцpеалізму, пролеткульту, войовничого атеїзму та антиінтелектуалізму.

Почалася доба „великого мовчання” на довгі 70 років.

Ідеологічні шори, стереотипи, штампи, інтелектуальна обмеженість, синдром совка – все це унеможливило достойно осмислити і представити постать українського класика Миколи Лисенка та його спадщину. Лише „Клаптики спогадів та листування”, „Штрихи до портpету”, „Нарис життя і творчості”, так зване „Повне видання творів М.В.Лисенка у ХХ-ти томах.

Молодший сучасник, свідок багатьох важливих подій, талановитий поет, юним гімназистом оселився у привітній господі М.Лисенка – Максим Рильський. Згодом академік, директор Інституту ІМФЕ АН України (1942-1964), де вдалося зібрати і зберегти унікальні архіви, які чекають достойних дослідників та науковців.

На довгі роки забуття, білою плямою, та буйованою залишалася церковна богослужбова музична творчість Кирила Стеценка, значною мірою новаторська. В той сам час „великими русскими композиторами” називали Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя і т.д., і т.п.

 Лише з 1991 р., з відродженням Незалежної Української Держави, різних інституцій та установ, з’явилися можливості широко досліджувати і достойно репрезентувати свою спадщину, весь спектр україністики.

З утвердженням Української Православної Церкви, яка завжди боронила й охороняла духовні та моральні цінності, широко зазвучала українська церковна музика, унікальні духовні піснеспіви - істино елітне мистецтво. Адже українська церковна музика, як витвір народної співочої пісенно-хорової традиції, сприяла становленню професійного українського музичного мистецтва. Так само як спадщина церковних інтелектуалів сприяла становленню сучасної української гуманітаристики.

Справжньою окрасою богослужінь є музичні твори Кирила Стеценка, його хорові концерти („Милість миру”, „Хваліть ім’я Господнє”, як також „Благослови, душе моя, Господа”), які вимагають високопрофесійного виконання. Саме в храмі, в Господній оселі, вони звучать особливо урочисто, піднесено, дарують благовість, посилюють священнодійство, благотворно впливають на душу і розум.
„ПАНАХИДА”, тиха розмова двох зірок, яка звучала світлим ранком димитрівської суботи - достойне пошанування 100-х роковин Миколи Лисенка, 90-х роковин Кирила Стеценка, 130-ї річниці Свято-Володимирського кафедрального собору, київської перлини. Присвячується всім патріотам землі української.

„ПАНАХИДА” - друга частина великого музичного проекту з нагоди ювілею М.В.Лисенка 2012 р.

Щиро дякуємо за благословення Його Святості, Патріарху Київському та всієї Руси-України ФІЛАРЕТУ.

Уклін та щиру велику подяку за розуміння і максимальну підтримку в цій справі, архієрейське богослужіння - Владикові АГАПІТУ, наміснику Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, єпископу Вишгородському.

Слова глибокої вдячності висловлюємо пані Вероніці Матвієнко, регенту Патріаршого хору Свято-Володимирського кафедрального собору, всім співакам та солістам за їхню натхненну працю. Попри напружений графік богослужбових обов’язків, хор спеціально підготував і мистецьки довершено виконав „ПАНАХИДУ”. Вдячні слухачі з нетерпінням чекають на аудіо СD зі записом цієї унікальної неповторної події.

Щира подяка о. Андрію Головкову, адміністратору сайту Свято-Володимирського собору - за професійну інформаційну підтримку.

Ірина Щербанюк,
музикознавець