kantrium.com | MySuomi.com | HELSINKI | TourMANN.com

Формування соціальної доктрини в Православній Церкві

За визначенням релігієзнавців: Церква – це релігійна організація зі складною суворо централізованою та ієрархічною системою взаємодії священнослужителів і віруючих. Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, та взаємозв’язків зі світськими спільнотами [4, c. 41].

 

Посилаючись на це визначення вони виводять висновок про «церковні послуги» та соціальну роботу Церкви. Виникає питання: «Чим повинна займатися Церква?» Адже соціальну роботу можуть виконувати різні суспільні організації: «Червоний Хрест», фонди милосердя чи благодійництва, лікарні, підприємства. Якщо шукати матеріальних прикладів для доказу доцільності церковної діяльності, тоді і не потрібна Церква як така. Але це хибне та уявне поняття про Церкву, тому що з нього хочуть створити користь. Вже таке визначення Церкви створює думку про корисність її впливу на суспільство. А ми вже говорили що Церква – це реальний спосіб життя в Бозі, а не зовнішня соціальна структура. Тут існує ще один момент – неправильне розуміння церковної місії і благо дійства [9, с. 138].

Звісно, Христос заповідав своїм послідовникам любов до ближніх, ця любов виявляється і в земній допомозі, милостині, втішанні (Мф. 6, 1-4). Апостоли збирали пожертви для Єрусалимської Церкви (зокрема ап. Павло). Заклики до милосердя та добрих справ і їх реальне здійснення можна прослідкувати у творах св. отців (Св. Іоана Златоуста, Василія Великого), житіях святих та церковній історії.

Підходячи до даного питання, треба врахувати, що коло справ, які стосуються соціальних питань, дуже велике. Звісно, всі питання в даній роботі неможливо повністю розписати, так як їх дуже багато. Але ми не повинні забувати головних моментів у відношенні Церкви і суспільства [17, c. 164-165].

Католицизм зіткнувся з цим питанням з плином часу. Будуючи ідеальну богодержаву, питання соціального характеру були внесені до сфери богословської. Адже в теократичній державі мусить бути все досконалим. Відомо, що богослів’я не займається земельним питанням чи фінансовим обігом, але це було усвідомлено католиками значно пізніше [2, с. 12]. З вибухом протестантизму та впроваджених ним гасел рівності та братерства між всіма верствами суспільства, спричиняє дію РКЦ у формуванні соціальної доктрини [7, с. 107]. Тут також вагомий і внутрішній чинник – екклезіологічний. Перетворення Католицької Церкви на релігійно-державну структуру (теорія двох мечів), не розуміння наслідків перворідного гріха, юридизм по відношенню до сотеріології, та нерозуміння есхатології, призводить до пошуку свого місця у реаліях сьогодення. Тобто, якщо розумово все вирішено у сфері богослів’я і нічого вже не залишається; тоді вектор діяльності спрямований на світ, на громадські питання та справи. Наприклад: Лев ХІІІ (у відомій енцикліці 1891р. «Rerum novarum») вслід за ним Пій Х, а пізніше Пій ХІ («Quadra gesimo anno» 1971р.). В цих офіційних документах папство стверджує, що економічні проблеми не можна вирішувати без їх релігійної оцінки. Теж саме стосується питання про заробітну плату, яке повинно розглядатися не як економічне, а як релігійно-моральне [12, c. 393].

Соціальне вчення католицизму, оновлюючись і модернізуючись упродовж ХХ ст., особливо після ІІ Ватиканського собору (1962-1965рр.), запропонувало різноманітні вирішення багатьох проблем, які гостро дискутуються в країнах, що обрали демократичний шлях розвитку. У соціальному вченні католицизму посилюється тенденція до гуманізації суспільних процесів, наголошується на створенні належних умов для всебічного розвитку людської індивідуальності [18, c. 3]. 19 лютого 1988 року під час прес-конференції у Ватикані, була оголошена сьома енцикліка Папи Іоана Павла ІІ «Турбота про соціальну дійсність» [6, c. 112].

Одне із тверджень яке цитуємо: «Церква намагається вести людей таким чином, щоб за допомогою гуманітарних повчань вони могли здійснювати своє призначення, як оберігачі земного устрою» [6, c. 113]. Загальний огляд соціальних концепцій приводить до певних висновків: соціальне вчення Церкви формується поступово, на що вказує історія [11, c. 10]. Причина формування цього вчення полягає, за їхніми твердженнями: «В розкритті божественного задуму щодо світового панування людини» [13, c. 30-31].

Для прикладу наведемо збірку енциклік римських пап, в якій піднімаються питання про працю, власність, заробіток і взагалі ціла низка соціально-економічних питань. Зацитуємо з цієї збірки слова Папи Іоана Павла ІІ щодо відношення Церкви до праці та збагачення: «Якщо мова іде про обговорення проблеми соціальної справедливості, то необхідно зауважити, що в період від Rerum novarum до Quadra gessimo anno Пія ХІ повчання Церкви в більшості направлені до робітничого питання в межах якоїсь нації, то надалі вони набирають обертів всесвітнього масштабу. Непропорційний розподіл багатств та бідності в розвинених і відсталих країнах і континентах, вимагає рівноваги і пошуку справедливого розвитку для всіх [22, c. 115].

РКЦ приділяє велику увагу соціальним питанням, особливо в ХІХ ст. Видаються постанови римських єпископів, формуються соціальні концепції, основою яких є твердження, що вирішення світових непорозумінь залежить від авторитету Церкви.

Додамо декілька слів і про греко-католиків: на теренах України вони досить широко розгорнули соціальну роботу. Для прикладу, в них поширена допомога бідним, безкоштовні видання (наприклад молитовник «Господи почуй молитву мою» - Львів: Свічадо), брошури, книги, катехизична праця в школах [15, с. 30].
Яскравою характеристикою цієї роботи є те, що вона ведеться на регіональному рівні, особливо в Галичині. Підґрунтя даного спрямування УГКЦ можна прослідкувати із постанов місцевих єпархіальних соборів. Треба додати, що їх постанови мають своєю підосновою енцикліки римських пап. В одній із доповідей на соборі Стрийської єпархії було зазначено: «Що Церква не повинна забувати і земного життя. Готуючи кожну людину до вічності, Церква не може залишитися байдужою до її соціального визволення» [10, c. 36].

В даному випадку коментар зайвий. Якщо Церква займається соціальним визволенням, тоді навіщо існують профсоюзи, партії, робітничі спілки?

Загальний зміст збірки постанов собору такий: соціальне служіння Церкви в світі, виховання молоді, справи благодійництва і милосердя. Як вже було сказано вона тотожна постановам римського первосвященика.

Із православного погляду проблема полягає в іншому. Впроваджуючи розуміння Церкви – авторитету, Католицизм тим самим забуває мету існування Церкви, яка полягає в засвоєнні людиною спасіння та обоження, а не в боротьбі за соціальну рівність та справедливість. Адже суспільні організації можуть виконувати функції арбітрів, споглядачів, меценатів, благодійників краще, ніж церковна громада, чи окрема конфесія. Треба дивитися не на наслідок, а на причину зовнішніх бід. Іншими словами, християнин чинить те чи інше добродійство в силу того, що він не може його не чинити. Але, аж ніяк не тому, що це моральний припис Церкви чи християнського вчення. Вчення це лише перший стан до досконалості, бо інакше вийде як сказав Господь: «...ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились» (Ін. 6, 26). Що можна бачити зараз в Африканських країнах, а особливо на островах Мексиканської затоки: де чорношкіре населення будучи католиками за віросповіданням, дотримується місцевих культів, наприклад Вуду [14, c. 47-48]. Принцип соціальної благодійності – спочатку нагодувати, а потім вчити, дає і зворотний наслідок.

Існують твердження, що в Православ’ї зовсім не розвинута дана тема. В свій час прот. В. Зіньковський писав: «Що стосується православних церков, то поки що далі простої благодійності увага до соціальної проблеми не проявилася зовсім» [8, c. 195].

Деякі схожі думки можна знайти і в наших науковців: «Через свою загальну дистанційованість від гоподарсько-економічної сфери, Православ’я нерідко обвинувачується у відсутності господарського розуміння взагалі» [19, c. 2].

Рух за формування соціального вчення в Православній Церкві утворюється лише після Першої Світової Війни паралельно з екуменічним рухом [8, c. 195].

Константинопольська патріархія формує думку, що вирішення кризових питань (світового плану) можливе лише в співпраці всіх помісних православних церков навколо неї. Через таку співпрацю можна досягти консенсусу у вирішення спірних питань [5, c. 8].

В сучасних умовах єдність Православ’я являється єдиним джерелом сили і надії, як для помісних Православних Церков, так і для збереження образу православних народів серед плюралізму європейської спільноти [5, c. 9].

Взагалі співпраця Православних Церков вкрай в занедбаному стані. Хоча у розумінні Церкви, як богоорганізму вона присутня (спільна віра, служіння), але занедбана християнська місія. Тому, сама по собі співпраця необхідна, але не для зовнішнього авторитету, а для примноження Царства Божого на землі.

РПЦ пішла іншим шляхом; виробила «Соціальну Концепцію», у вступі в якої митр. Кирил пояснює: не обмежуючись лише словесною проповіддю Євангелії, Церква закликає своїх дітей до активної участі в суспільному житті, але при цьому до такої участі, котра базується на принципах християнської моралі, яка слугує переконливим свідченням дійсності християнської віри [20, c. 7].

Цей документ розглянув багато різноманітних питань, спектр яких торкався як широких проблем (Церква і нація), так і питань більш вузького характеру (проблеми біоетики). Суджень стосовно неї є багато, вони різнопланові. Церковні ієрархи відносяться до неї як до важливого документу, з погляду соціології це прорив, але є думки про нездалість даного документу. Зокрема вказують, що концепція в більшості направлена на життя Церкви у світі, ніж на діяльність окремого християнина у сфері побутових умов. [18, c. 16]. В самій Концепції такі думки спростовуються.

Ювілейний Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, який відбувся у місті Києві 9-10 січня 2001 р. постановив: «Прийняти декларацію Церкви і світ», що віддзеркалює християнський погляд на світ і його проблеми на початку третього тисячоліття (п.2) [20, c. 10].

Декларація охопила багато питань, проте на відміну від «Соціальної концепції РПЦ» вона не містить таких розділів: Церква і політика, Власність, Війна і мир, також в ній не має профілактики злочинності. Відповідно тим самим «Декларація» позбавлена політико-державного впливу, на відміну від «Соціальної Концепції». Хоча ці документи прийняті 2000-2001 рр., але соціальна тема вже піднімалась в церковних колах на теренах України: проповіді, конференції, форуми і т.д. Значну роботу щодо богословського обґрунтування наболілих проблем сьогодення здійснює Святійший Патріарх Філарет. Його Святість в своїх проповідях, посланнях, доповідях не раз наголошує про боротьбу зовнішнього світу з Християнством, а відтак з Церквою. Ось як говориться в одній із доповідей, де вказується про стан сучасної цивілізації: сьогодні світ гине не стільки від руйнації навколишнього середовища, локальних війн, виснаження копалень і матеріальних ресурсів, якими користується людство, а більше від нищення духовних цінностей. Як не парадоксально, а саме відмова християн на зламі першого тисячоліття від переваги духовних цінностей над матеріальними привели нашу теперішню цивілізацію до майже повної бездуховності. Протягом другого тисячоліття матеріальні цінності поступово брали гору над духовними християнськими цінностями. А Син Божий прийшов на землю і прийняв людську подобу саме заради того, щоб Царство Боже поставити вище царства земного (Доповідь на ІІ Всесвітньому форумі українців 21-23 серпня 1997 р. м. Київ) [21, c. 308].

Також вагомою в цьому питанні є доповідь Святійшого Патріарха на Ювілейному Помісному Соборі УПЦ-КП та на Всеукраїнській Міжнародній Християнській Асамблеї «Заповідь нову даю вам: любіть один одного» (Ін. 13, 34). Зокрема в доповіді на Християнській Асамблеї під назвою «Різдво Христове та його онтологічне значення для людства», а саме в кінці цієї доповіді Святійший владика підняв багато питань, яких не має «Соціальна Концепція РПЦ» (про розбещеність та окультизм) [3, c. 33].

Разом з цим необхідно згадати і працю митрополита Переяслав-Хмельницького і Бориспільського Димитрія, ректора КПБА. Який присвятив цим питанням не одну статтю у «Православному Віснику». Доповіді архиєпископа Димитрія звучали і на державному рівні. Сюди доречно згадати виступ владики 29 червня 2005 року у сесійній залі Верховної Ради України під час парламентських слухань «Свобода совісті та ідентифікація особи». Митрополит Димитрій у своєму виступі зазначив, що Церква, не виступаючи проти соціальних нововведень, все-таки виступає за те, щоб були введені альтернативні шляхи і можливості для виконання громадянського обов’язку для кожної віруючої людини. Церква звертає увагу на те, що не тільки християнське розуміння прав і свобод дає нам право заявляти про альтернативні шляхи, але в деякій мірі і вимагати їх, адже і Конституція України гарантує громадянам це право на свободу [16, c. 5].

Робота в цій галузі не припиняється й надалі, спостерігається вона на єпархіальному рівні (благодійні фонди). Остання подія, яка відбулася в стінах КПБА, це VIII Всеукраїнський з’їзд Православної Молоді (6-7 лютого 2010 р.), який прийняв певні резолюції щодо соціального служіння, теж свідчить про благодійну працю Української Церкви.

Все вищесказане свідчить, що в православних церквах соціальна тема не раз піднімалася й обговорювалася на високому рівні (про що свідчить участь ієрархів у розробці постанов, концепцій, офіційних документів).

Звичайно, праця на цій ниві має свої плюси та приносить великі плоди, та вона має значні перестороги. Однією з яких є перехід межі між Церквою як Боголюдським організмом та суспільною організацією. Церква не має на меті виконання певної функції в суспільстві. Онтологічно її присутність обумовлюється дією. Звідси не праві ті, хто закликає до іншої мети, на відміну від тієї, яку заклав в Церкві Христос.

Робити добрі справи необхідно, але цю діяльність не потрібно встановлювати як закон. Тобто, християнин чинить милість не тому, що це заповідь, а тому, що він християнин і по-іншому жити не може. Що ж до проблем цього світу, то Церква може давати їм оцінку та вказувати на причини, але ні в якому разі вона не повинна (хоча по суті і не може) перетворюватися на арбітра між різними суспільними силами. Вони стоять на старому ґрунті та діють тільки природним способом, а Церква утверджена на викуплені та діє вищими благородними засобами. Це царства різних світів. Але через те, що Церква проявляє свою сутність у світі, то для неї характерна в її членах межа дотику з світом [17, c. 8].

 

Використана література

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1407 с.
2. Ворон О.П. Особливості розвитку Римо-Католицької церкви в сучасній Україні: Автореф. дис... канд. іст. наук: 09.00.11 / Національний ун-т «Острозька академія». – Острог, 2007. – 20 с.
3. Всеукраїнська міжнародна християнська асамблея: доповіді, повідомлення. – К.: Видав. УПЦ-КП, 1998. – 320 с.
4. Гараджа В.И., Руткевич Е.Д. Религия и общество. Хрестоматия по социологии религии. М.: Наука, 1994. – 466 с.
5. Дамаскин (Папандеру), митр. Православие на пороге третьего тысячелетия. – К., 1999. – 176 с.
6. Дерюгин С.В. От «Популорум прогрессио» (1967) к «Солицитудо реи социалис» (1987): Некоторые аспекты эволюции социальной доктрины Ватикана (Обзор) // Зарубежные концепции истории и эволюции христианства (Рефератный сборник). – М., 1990. – С. 110-125.
7. Докаш В. Соціальні ідеї в есхатологічних доктринах представників раннього протестантизму: елементи модернізму та фундаменталізму // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Філософія. – Вип. 291–292. – Чернівці, 2006. – С. 106-115.
8. Зеньковский В., прот. Апологетика. – М.: Лепта-Пресс, 2004. – 543 с.
9. Іщук Н.В. Соціально-філософське вчення сучасного православ’я: цивілізаційний аспект // Sententiae: Філософія і Космологія. – Спецвип. № 2. – Вінниця, 2006. – С. 137-149.
10. Кожух М. Суспільна доктрина Вселенської Церкви // Церква і соціальні проблеми: Єпархіальний Собор Стрийської єпархії УГКЦ. – Львів, 2002. – С. 36-42.
11. Лобье де П. Социальная доктрина католической церкви. Опит воплощения христианского идеала. – Брюссель, 1989. – 233 с.
12. Лортц Й. История Церкви рассмотренная в святи с историей идей: В 2 т.– М., 2000. – Т. 2. – 420 с.
13. Майка Ю. Социальное учение Католической церкви. Опит исторического анализа. – Рим-Люблин: Изд. Святого Креста, 1994. – 480 с.
14. Молерб М. Религии человечества: Миф, религия, культура. – СПб., 1997. – 245 с.
15. Недавня О. Взаємодія Української Греко-Католицької та Римсько-Католицької Церков в контексті викликів громадянського суспільства // Релігійна свобода: Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення. Наук. щоріч. – № 7. – К., 2003. – С. 28-34.
16. Свода совісті й ідентифікація особи // Голос Православ’я. – №14 (липень). – К., 2005. – С. 5.
17. Сергиевский Н., прот., проф. Обь основных истинах Христианской веры. Апологетические публичные чтения. – М., 1883. – 256 с.
18. Сергійко В.Ф. Соціально-етичне вчення християнства: тенденції розвитку, конфесійні особливості: Дис… канд. філос. наук: 09.00.11. – К., 2003. – 216 с.
19. Смакота В.В. Характер економічної поведінки в Православ’ї та Юдаїзмі: порівняльний аналіз: Автореф. дис… канд. філос. наук: 10.02.04. – К., 2002. – 20 с.
20. Социальная концепция Русской Православной Церкви. – М.: Даниловский благовестник, 2001. – 192 с.
21. Філарет (Денисенко), патр. Доповіді. – К.: Видавничий відділ УПЦ-КП., 2003. – Т.5. – 510 с.
22. Энциклики его священства Папы Римского 1891 по 1991 гг. О труде и человеческой жизнедеятельности, нравственности и морали / Предисл. Н.Я. Сацкого; Ред. В.А. Андреева; Перевод А.Е. Шефталовича. – К.: Институт праксеологии, 1993. – 278 с.
23. Ювілейний Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату 9-10 січня 2001 р. (документи і матеріали) / упорядник єп. Димитрій (Рудюк). – К.: Вид. відділ УПЦ-КП, 2001. – 60 с.

 

Андрій ГОЛОВКОВ